Рус Укр
— Розгорнути навігацію —

Чому президент зупиняє рух у бік миру?

«...Я готовий на все. Я точно не боюся приймати складні рішення, я готовий втрачати свою популярність, свої рейтинги і, якщо потрібно буде, я без вагань готовий втратити свою посаду, щоб тільки настав мир. Не втрачаючи наші території, ніколи!» ‒ ці слова президента Зеленського під час інавгурації дали надію мільйонам українців. Але вистачило й трьох місяців, щоб зрозуміти: мир не стає ближче, Мінські угоди у нового глави держави не у пріоритеті. Навіть більше, робити реальні кроки до відновлення миру він не готовий.

Як не дивно, тези, озвучені свого часу ідеологами «партії війни» ‒ лузерами, діяльності яких українці дали справедливу оцінку на виборах, що відбулися, відправивши їх на звалище історії, ‒ ми все частіше чуємо від представників, здавалося б, нових політичних сил. І про «карантин» та сегрегацію для жителів окремих районів Донецької та Луганської областей, і навіть про «ампутацію Донбасу».

Чому ж так швидко змінюється їхня позиція? Чому пробуксовує виконання Мінських угод? Невже тому, що президент злякався?

Не хочеться визнавати, але, схоже, президенту дійсно страшно. І всі ці натяки на план Б або В, постійна зміна своєї позиції, спроби по-новому прочитати Мінські угоди ‒ лише спосіб приховати розгубленість і відсутність реальної стратегії мирного врегулювання. Втім, не дивно: такий тиск, який чинять на президента націонал-радикальні сили, витримає не кожен. Бо вживаються усі засоби: ультиматуми й погрози, звинувачення у зраді й акції протесту з використанням димових шашок та образливих плакатів.

Дійсно, націонал-радикали, контрольовані такими досвідченими лідерами хаосу, як парубії-левуси-білецькі, ‒ це реальна і загрозлива сила. Особливо в умовах, коли держава втратила монополію на застосування сили і нерідко саме радикали шляхом погроз і тиску на владу намагаються формувати політичний порядок денний.

Те, що радикали є реальною загрозою, вже зрозуміли на Заході. Недарма в Євросоюзі свого часу визнали небезпечною для українського парламентаризму радикально налаштовану «Свободу». А американські конгресмени нещодавно навіть зажадали від Держдепу внести полк «Азов» (на відміну від української влади, яка вбудувала його у структуру МВС) у список терористичних організацій.

І акція «Ні капітуляції!» ‒ ще один доказ того, що радикали перехопили у влади ініціативу. Саме вони нав'язують суспільству свої оцінки: припинення вогню на Донбасі ‒ капітуляція, «формула Штайнмайєра» ‒ «зрада», Мінські угоди ‒ тупик. Але якщо послуговуватися їхньою ущербною логікою, то треба визнати, що збройний конфлікт ‒ це норма, і його продовження ‒ реалії на найближче майбутнє.

Влада не лише втрачає ініціативу ‒ вона навіть намагається загравати з радикалами. Глава уряду країни в оточенні націонал-радикальних друзів на концерті, де виступають неонацистські музичні групи, ‒ ось справжня «зрада». Тому що у правовій державі такого просто не повинно бути.

Стає очевидним, що п'ять років нав'язування суспільству «партією війни» риторики ненависті не минулися безслідно. Використовуючи, зокрема, й «м'яку силу» ‒ під виглядом культурних заходів або під час реальних таких заходів, проектів, ‒ у людей формували «потрібні» оцінки. І те, що спочатку не сприймалося, поступово стало звичним.

«Вікно Овертона» (концепція наявності меж допустимого спектра думок у публічних висловлюваннях з точки зору суспільної моралі) показує, як формується норма. Шлях від неприйнятного до радикального, потім від радикального до прийнятного, від прийнятного до розумного, а від розумного до стандартного і, врешті-решт, від стандартного до норми може пройти будь-яке поняття. Особливо якщо поставити собі за мету і використовувати маніпулятивні методи і такий потужний ресурс, як ЗМІ.

Страшно це визнавати, але за п'ять років «партія війни» зуміла збройний конфлікт у свідомості багатьох людей зробити поняттям звичним, ледь не нормою.

Не тільки у свідомості людей, а й в їхньому житті за ці роки відбулися зміни, які можуть стати незворотними. Населення в Київській області зросло до 5‒6 млн, багато переселенців перереєстрували свої автомобілі, щоб їздити на номерах будь-якої області, аби не Донецької чи Луганської. Частина дітей, які залишилися по той бік лінії розмежування, закінчили там школи і вже починають потихеньку забувати, що їхня країна ‒ Україна. Ті, хто виїхав з непідконтрольних територій, соромляться свого становища біженців, переселенців і намагаються максимально пристосуватися до життя в інших областях без характерних ознак.

Ці люди, по суті, залишилися без підтримки держави. Вони змушені проходити принизливу процедуру верифікації й усі кола бюрократичного пекла, щоб отримати належні їм соціальні виплати, щоб вижити. Багато з них втратили не лише свій дім, ценз осілості ‒ держава не захищає їхні права і свободи тією ж мірою, що й права інших громадян.

І чим довше триває конфлікт, тим складніше відновити довіру, бажання об'єднатися знову і прийти до усвідомлення того, що ми реально хочемо об'єднатися.

Ось це ‒ те, чого дійсно варто боятися владі. Не радикалів, не критики з боку незалежних ЗМІ, а втрати довіри народу і того, що збройний конфлікт у суспільстві починає сприйматися вже як стандартне поняття і навіть може стати нормою.

Чи президент не готовий це усвідомити?

 

Василь Німченко,

народний депутат від партії

«Опозиційна платформа ‒ За життя»

Опубліковано: 25 жовтня 2019
×
Приєднатися