Рус Укр Eng
— Розгорнути навігацію —

Про майбутнє українського і російського народів

Переполох, який зчинився у політичних колах України після виходу статті Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян і українців», важко переоцінити. Однак загалом реакцію на цю статтю більшості українських політиків і аналітиків не можна назвати адекватною відповіддю. Зазвичай автори відповідей страждають на те, у чому самі звинувачують В. Путіна, а саме: ідеологічні кліше, ярлики і відволікання від основної теми. Як правило, стаття оголошується посередньою, нецікавою і такою, якою український патріот не зацікавиться. Так ось, я вважаю, що українець, який думає про майбутнє своєї країни і свого народу, повинен цю статтю уважно вивчити, оскільки вона дає досить жорстку, але абсолютно правдиву оцінку нашої спільної історії та сучасної української державності.

Три вади української державності

Почнемо з того, що В. Путін указав на три головні вади сучасної української держави, які не дають зробити з України сучасну конкурентоспроможну країну. Що це за вади? Перша вада очевидна ‒ Україна, де, за даними останнього всеукраїнського перепису населення 2001 року, проживають представники понад 130 національностей і народностей, рішуче взяла курс на мононаціональну країну. Тим паче у преамбулі Конституції України під час прийняття Основного Закону в парламенті чорним по білому записано: «Верховна Рада України від імені Українського народу ‒ громадян України всіх національностей».

З погляду хуторянського мислення все очевидно: якщо країна називається Україна, то і мова повинна бути тільки українською, і населення має бути виключно українцями, й історія повинна писатися виключно в руслі української державності. Але сучасним ідеологам не спадає на думку, що подібна ідеологія має і зворотний бік медалі.

Адже ідеологи самі, без тиску ззовні, заганяють країну в національну резервацію. Виходить, що там, де українізація успішна, то це Україна, а де ні, то України і немає зовсім. А це більша частина країни. Що з цим робити? У нинішньої, як і у попередньої, влади є відповідь: українізувати. Але ж і в УРСР за стільки років не вийшло українізації, а вона була, і серйозна, і в сучасної України за 30 років не вийшло. Очевидно, що одна лише українізація не може стати повноцінною ідеологією існування держави в сучасному світі, і її доповнили іншою метою ‒ перетворенням України на «анти-Росію», і ця мета швидко стає основною. Вона абсолютно не вигідна українському народу і є продуктом, нав'язаним українській владі диктатом західних країн у форматі зовнішнього управління, яке, на жаль, здійснюється в країні.

Сама політика мононаціональної держави передбачає здачу громадян і територій. Політика мононаціональної держави не може досягти головної мети як на нинішньому етапі розвитку країни, так і на майбутніх етапах, а саме ‒ «зшити» країну навколо спільної ідеї, повернути регіони, які виявилися непідконтрольні офіційному Києву, переконати жителів ОРДЛО в тому, що Україна ‒ це їхній дім і тут їм раді. І жодним чином будівництво мононаціональної держави з войовничої українізацією не здатне повернути Донбас в Україну і Україну на Донбас.

Не треба великого розуму, щоб визнати: ідентичність багатомільйонної країни, яка живе у XXI столітті в центрі Європи, яка говорить різними мовами, яка сповідує різні релігії, вшановує різних героїв і по-різному оцінює історичні події, не можна будувати на принципах, близьких лише частині населення ‒ НЕМОЖЛИВО.

Друга вада ‒ розрив інтересів української влади і народу.

В. Путін у своїй статті нагадує про договір щодо заснування Радянського Союзу 1922 року, згідно з яким «республіки ‒ засновники Союзу, після того як вони самі ж анулювали Договір 1922 року, повинні повернутися до тих кордонів, в яких вони вступили до складу Союзу». Наводячи історію створення Радянського Союзу, він говорить: «З чим прийшли, з тим і йдуть». А все інше є предметом домовленостей і дискусій. До речі, після здобуття незалежності України такі домовленості були досягнуті.

Але цього не розуміють сучасні українські політики. Адже, розірвавши з Росією міжнародні договори, вони самі поставили питання про кордони, які ці договори закріплювали. Радянський Союз, збільшуючи території УРСР, не ставив завданням створення етнічної республіки. А якщо тепер керівництво України поставило завдання створити моноетнічну державу, то це автоматично підриває основи здобуття Україною незалежності, оскільки ця незалежність передбачала багатонаціональну українську державу, а не ту, в якій багатомільйонне російське і російськомовне населення в такому разі набуває статусу колоніального народу.

Адже якщо УРСР не було етапом становлення української державності, а всього лише колонією, як стверджують ідеологи сучасної України, то їй, позбавляючись колоніального минулого, за порадою Собчака потрібно віддати те, що подарувала метрополія, а залишити тільки те, з чим її «колонізували». Тож вибір між «колоніальним» минулим і спільною історією тягне за собою більшу відповідальність, ніж уявляє нинішня влада.

Одним з найважливіших і помилкових кроків української влади була денонсація Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною. Таким чином, країна залишилася фактично без працюючого інструменту впливу і юридично оформлених відносин з найбільшим сусідом.

Денонсація 2018 року цього договору вкладається в логіку нагнітання антиросійської істерії, мілітаризації державної політики. Однак для економіки України, для позиції країни на міжнародній арені, для інтересів мільйонів громадян таке рішення мало катастрофічні наслідки. Такий крок звів нанівець усі зусилля, спрямовані на пошук компромісів і мирне врегулювання конфлікту на Донбасі.

Розірвавши договір з РФ, позбавивши себе будь-яких юридичних можливостей для вирішення спірних ситуацій, українська влада цілеспрямовано обрала ідеологію керованої прикордонної держави, головним завданням якої є провадити тотальну антиросійську політику навіть у тих сферах, де це шкодить собі та своїм громадянам. Така позиція не забезпечує громадянам жодного бачення майбутнього.

І всі ці систематичні дії якраз і говорять про протиріччя інтересів влади і народу України. Тому що українському народові не притаманна антиросійська істерія, бо він хоче жити в своїй країні, а не займатися руйнуванням сусідньої. У цьому разі сусід може залишитися цілий, а свою країну буде зруйновано.

Третя, і найважливіша вада, на яку вказує В. Путін: українська державність будується з огляду не на прагматичні міркування, а романтичні забаганки. Президент В. Путін вказує, що на початку шляху Україна і Росія мали таку ступінь економічної інтеграції, яка Євросоюзу й не снилася. А це і є взаємні інвестиції, проникнення на ринки, світовий розподіл праці. Україна вічно випускає синицю з рук, не намагаючись зловити журавля в небі. Можливо, будувати літаки з ЄС набагато вигідніше, ніж будувати їх з Росією. Тільки Україна і з ЄС їх не почала будувати, і з Росією припинила, і так з будь-якою високотехнологічною продукцією. Ми втрачаємо, а не отримуємо нічого, крім ілюзій і нездійснених надій. Тобто хтось ці ілюзії українцям продає і непогано заробляє. Але українському народу від цього стає тільки гірше, і саме тому країна останніми роками перетворилася з бідної на злиденну.

Потрібно розуміти, що в основі цієї антиросійської ідеології лежать не інтереси свого народу, а інтереси тих, кого нинішня влада намагається захистити собою. Влада сподівається, що ситуація ворожості між Росією і Європою/США триватиме нескінченно довго, адже в такому разі антиросійська держава нібито буде необхідною Заходу ‒ її фінансуватимуть, озброюватимуть, але рано чи пізно від її послуг відмовляться.

Але чи потрібна сьогодні Європі держава, головним завданням якої буде стримування Росії? Відповідь очевидна ‒ ні. Інакше Україна отримувала би набагато більше підтримки і «Північного потоку ‒ 2» не було. Але українська влада успішно ігнорує реальність, вважаючи, що ситуація саме така, як їй зручно уявляти. Це і є головна безрозсудна романтична забаганка, яку широко транслює влада.

Держава з нинішньої антиросійською, мононаціональною ідеологією, власне кажучи, не може слугувати інтересам свого народу. Влада каже, що завдання українського народу ‒ захищати «цивілізовану Європу» від «російських варварів». Але жоден народ не може довго існувати виключно як захисник іншого народу від третього. Історія показує, що в цьому разі поглинання неминуче. Або тим, від кого захищають, або тим, кого захищають. І немає жодної альтернативи цьому процесу: або ми захищаємо Європу від Росії, навіть ціною власного існування, або ми захищаємо інтереси свого народу і займаємося розвитком власної країни, а не приносимо себе в жертву на вівтар європейських і заокеанських інтересів.

Загроза Україні як державі

Отже, В. Путін заявив, що в Україні правове свавілля, влада не захищає інтереси народу й ухвалює економічно невигідні для країни політичні рішення. Що на це можна відповісти? Чи здатна українська політика на відповідь, адже в більшості в ній заохочували хуторянство, вузьколобість і пафосний непрофесіоналізм?  

Адже стаття В. Путіна не просто історичне дослідження, а сигнал, який запускає певний політичний процес. І наслідки цього процесу можуть бути дуже значні. У багатьох видах єдиноборств, таких як самбо, айкідо або дзюдо, заведено використовувати у своїх цілях силу суперника, яку той витрачає нераціонально і помилково.

Нинішня влада продовжує крутити стару шарманку, що Росія ‒ відстала країна, погано керована країна, яка ось-ось розвалиться. Українська політика офіційно закликає не сприймати інтереси Росії всерйоз, виганяти російський бізнес з українських ринків, відгородитися від Росії стіною і базами НАТО. Це, м'яко кажучи, нерозумна, недалекоглядна політика, яка загрожує не стільки Росії, скільки існуванню української держави. Зведення сенсу української державності до протистояння з Росією автоматично знищує цей сенс, якщо Європа і Росія домовляться. І тоді держава Україна стає непотрібною, і неважливо, ким буде контролюватися ця територія. Отже, нам потрібен інший сенс існування української державності.

Процес зближення Європи і Росії розчавить сучасну Україну, зробить її непотрібною, зайвим політичним фактором, подразником, територією розбрату. І цей процес запущено, можна звинувачувати в цьому Росію, але більш за все тут постаралася українська влада, яка обрала примітивну й недолугу стратегію розвитку.

Повернемося до витоків. Український народ зажадав суверенітету не тому, що українців принижували як народ, не тому, що не давали говорити українською мовою і танцювати національні танці. Україна хотіла не залежати від свавілля чиновників СРСР в Москві, хотіла сама керувати своєю долею, ресурсами, законами. Хто нам заважає сьогодні цим займатися?

Нинішня влада і чимало політиків звинувачують Росію в тому, що вона заважає розвитку України. По суті, вони звинувачують Росію в тому, що це інша держава, у неї є свої інтереси, і вона часто захищає ці інтереси, не рахуючись з Україною. Ну так це і є ціна свободи, ціна незалежної держави, ціна самостійного шансу на розвиток. Якщо ми маємо право не зважати на інтереси Москви, то і Москва так само має право не зважати на інтереси Києва. Якось забувається, що незалежна держава має і повинна зважати на інтереси сусідів. А якщо не зважає, то це не незалежна держава. Коли Україна входила до складу інших держав, то її, власне кажучи, хвилювали виключно свої внутрішні проблеми, а інтересами сусідів займалися в столицях імперій. Сьогоднішні політики вважають, що якщо Україна увійде до ЄС і НАТО, то це автоматично позбавить її від того, щоб зважати на Росію. Так, у цьому разі з Москвою говоритимуть в Брюсселі і Вашингтоні, а Україну ніхто і слухати не буде. Втім, зараз уже так і відбувається.

Майбутнє незалежної України полягає не у створенні проблем для Росії з одного боку, а Європи з іншого. Майбутнє України полягає якраз у протилежному ‒ в розв’язанні цих проблем. Україна повинна бути інтегратором Росії до Європи і Європи до Росії. Сьогоднішні росіяни, які дивляться на результати інтеграції України до ЄС, туди не хочуть. Для них європейський вектор за допомогою української політики став антирекламою. Для європейців українці теж антиреклама Росії. Виходить, що для миру і спокою в Європі потрібно ліквідувати Україну? І є недавній приклад ‒ Югославія, яку розтягнули на окремі держави і території.

Вважаю, що нормальний патріот країни, якщо він володіє хоч трохи аналітичним мисленням, має перешкоджати югославському сценарію для України. Він повинен вказувати владі на помилки, пропонувати інші, більш раціональні шляхи розвитку країни. А реальна влада, якщо вона володіє інтелектом, повинна слухати, аналізувати і ухвалювати правильні рішення, а не переслідувати опозицію та інакодумців, як це відбувається зараз.

Є інший шлях

Більшість українських політиків намагаються переконати народ України, що в української державності немає іншого виходу, ніж бути «анти-Росією»: тільки боротьба з Росією сприяє становленню української державності, тільки боротьба з російською мовою, російською культурою і російською економікою здатна зробити українську державу процвітаючою. Відразу скажу: це брехня. І брехня небезпечна, здатна призвести до знищення української державності. Держава, яке оголосила сенсом свого існування вічну боротьбу із сусідами і перевагу своєї раси і культури над ними, в Європі вже була, проіснувала недовго, а кінець взагалі був ганебним, не варто повторювати ці помилки. Тому відповіддю на виклики, про які йдеться у статті В. Путіна, повинні бути такі політичні процеси в Україні:

Будувати правову, а не моноетнічну країну

Сучасна політична ситуація в Україні ставить перед мільйонами російськомовного населення непросту дилему. Або зберегти свою мову і культуру, але зрадити українську державу, стати громадянами іншої країни, у цьому разі Росії, тим паче, що з України їх виштовхують, а до Росії запрошують. Або, якщо вони не хочуть зраджувати Україну, то повинні забути свою мову, свою історію, свою культуру і бути до кінця покірними українській владі, а що найстрашніше ‒ бути разом із радикалами і націоналістами, з їхніми червоно-чорними прапорами, атаками на російську мову, нетерпимістю до «неправильного православ'я», виправданням нацизму і презирством до всього радянського без розбору, чи то визнання подвигу радянського народу в перемозі у Великій Вітчизняній війні, чи то розуміння, що весь нинішній промисловий потенціал України був побудований радянськими людьми за радянських часів за наказом радянської влади. Радикали і можновладці провели чітку межу: все хороше ‒ наприклад, успіхи «Динамо» (Київ), політ у космос Поповича, творчість композитора Івасюка, літак «Мрія» ‒ українське, а все погане ‒ Чорнобильська трагедія чи Голодомор ‒ спадщина радянської епохи. Дійшло до того, що українська влада заявила, що Освенцим звільнили війська Першого Українського фронту, не згадавши, що це був один з фронтів Червоної армії.

І в такій парадигмі орвеллівської двозначності можуть запропонувати жити мільйонам українців!

Неважливо, що вони оберуть, ‒ вони втратять або країну, або культуру. Вибір цей помилковий, чесна людина і громадянин не повинна обирати нічого з цього.

Вихід із ситуації дуже простий ‒ створювати сучасну правову мультикультурну державу, а не намагатися колонізувати свої ж території. Але чергова українська влада не в змозі це робити. А тоді неминуча боротьба з колонізаторами за національну гідність і загроза територіальній цілісності країни, чого не можна допустити. Якби РФ будувала свою державність за лекалами сучасної України, то вона швидко би втратила величезну кількість територій та населення. Я вважаю, що українці і росіяни ‒ різні народи, але народи братні, слов'янські, православні, з єдиною ментальністю, історією, святими і традиціями. Народи, які століттями домагалися найбільших перемог, коли йшли рука до руки.

Ми повинні поставити на чільне місце побудови нової європейської держави Україна не національну гідність, коли одні нації оголошуються цінними, а інші підлягають асиміляції, а права і свободи громадян. Нам потрібна вільна і справедлива держава, а не національна резервація.

Влада України вибрала шлях національної резервації, оскільки цей шлях просто легший, хоч він і згубний. Сьогодні в країні вирує правовий нігілізм. Закон загалом сприймається не як виразник інтересів громадської безпеки та розвитку, а як прикре непорозуміння, спрямоване на обмеження волі народу. Українці не довіряють судам, Верховній Раді, поліції, органам безпеки і владі загалом.

Але якщо депутатам незрозуміло, яку країну ми будуємо, суддям ‒ кого і за що судити, а поліції ‒ кого і від кого захищати, то правову державу нам не побудувати. Ми, громадяни України, повинні запустити політичний процес будівництва правової держави. При цьому це має бути саме вітчизняний внутрішній процес, з політичними дискусіями, широким спектром думок. Українці повинні стати суб'єктами у формуванні своїх прав і свобод та перестати бути піддослідними кроликами для іноземних радників.

Знайти своє місце в світі

Просто існування української національної держави не має сенсу для складних сучасних світових політичних і економічних процесів. Важлива роль, яку Україна відіграє сьогодні і гратиме в майбутньому. І ніхто нам цією роллю у світовому розподілі праці, світовій політиці та впливі просто так не поступиться. Але ми цю роль можемо заслужити, заробити. Саме заробити, створити, а не випросити, виканючити, взяти шантажем, як це робить сучасне українське керівництво. З 2005 року Україна стрімко перетворюється з суб'єкта міжнародної політики на її об'єкт і закономірно завершує цей шлях як країна, яка перебуває під повним зовнішнім управлінням.

Майбутнє українського і російського народів, як і будь-яких європейських народів, ‒ у взаємовигідному співробітництві та повазі. Так, сьогодні між Росією і Україною є конфлікт. Але наше завдання, як двох зрілих європейських країн, врегулювати цей конфлікт з обопільною вигодою. І моя принципова і послідовна позиція, якій я ніколи не зраджував, полягає саме в площині переговорів і знаходженні взаємних інтересів. Якщо українці побудують міст між Європою і Росією, то вони будуть потрібні й Європі, й Росії. Якщо вони будуватимуть стіну, то цю стіну обійдуть і залишать нас наодинці з непотрібною стіною. Час на побудову незалежної держави не може бути нескінченним. Ми або збудуємо щось вартісне, або ні. Усе залежить від того, що і з ким ми хочемо будувати.

Проти поглинання України іншими країнами нам необхідно запустити політичний процес пошуку місця України у світових економічних і політичних процесах. А це неможливо з сьогоднішніми примітивними підходами до політики, економіки, управління. Все потрібно змінювати, ставити на професійні рейки. І жодна стороння допомога не стане нам у пригоді, оскільки треба вчитися жити своїм розумом, а не дотримуватися інструкцій зі сторони. Знайдемо своє місце в сучасній історії ‒ буде держава Україна, заграємося в популізм, підемо легкою, але хибною дорогою ‒ погубимо свою державу.

Економіка ‒ основа всього

Скільки би прапорів ми ні вивішували, скільки би не співали гімнів, бути чи не бути Україні ‒ вирішує економіка. Новітня історія України ‒ згортання економічних процесів, згортання кооперації та взаємодії з Росією. Але чи вигідно це українцям? Якщо вони за чимало речей платять більше, ніж росіяни, а отримують за свою роботу менше. Якщо країна ‒ банкрут, то хто  на неї зважатиме, хто її захистить, чи потрібна вона своїм громадянам?

Ми повинні запустити політичний процес ефективного управління економікою, соціальною сферою, державою. Це питання української незалежності та державного суверенітету. Нинішня влада виявилася безпорадною у тарифній та соціальної політиці, вакцинації населення та оборонній стратегії. А основа фіаско ‒ у повному нерозумінні економічних і соціальних процесів в країні. Реальний аналіз підміняється політичними штампами і полюванням на відьом.

ЗМІ, які чесно аналізують ситуацію, закриваються, а політики, журналісти і експерти, які говорять правду про реальний стан справ, переслідуються. Але ж про що говорять ті, кого репресують? Влада керує неефективно, країні, народу, державі ця влада приносить одні збитки. Ми повинні навчитися господарювати у себе в країні, а не запускати в наше господарство шахраїв і пройдисвітів.

Ось мій рецепт відповіді на виклики, про які говорить Володимир Путін. Ми повинні ділом довести спроможність своєї країни. Спроможність економічну, правову, політичну. І тут немає нічого нового. Кожна незалежна держава має щодня доводити свою спроможність, і доводити вагомо, а не популістськими заявами і демаршами.

Ми повинні запропонувати таку картину майбутнього нашої країни, за якої воно буде привабливим для представників усіх націй, всіх етнічних груп, що проживають на території України. Зробити так, щоб людям не довелося вибирати між країною і своїми невід'ємними цінностями: мовою, релігією, культурою; зробити країну успішною. І я впевнений, що саме цей рецепт виведе Україну з глухого кута, в який завела нашу країну непрофесійна влада останніх років, що діє під очевидним зовнішнім, західним управлінням і контролем.

Історична єдність росіян і українців, більш ніж тисячолітня спільна історія заклали міцний фундамент успішного майбутнього українців і росіян.

 

Віктор Медведчук,

голова Політради партії

«Опозиційна платформа ‒ За життя»

Опубліковано: 15 липня 2021
×
Приєднатися