Рус Укр Eng
— Розгорнути навігацію —

Якою може бути Україна? Якою бути Україні?

Стаття Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян і українців» запустила глибинні процеси в українському суспільстві та політичному середовищі. Річ у тому, що за весь час міждержавних російсько-українських відносин ніколи не було такої чіткої офіційної

думки про долю двох народів і перспективи двох держав.

І тут уже традиційно ‒ офіційна Москва висловила чіткі формулювання, а офіційний Київ вкотре промимрив щось невиразне. Проте в українському суспільстві розпочалися серйозні процеси, які зачепили практично всіх вдумливих людей. Процеси ці тільки почалися, зокрема й у Росії.

 

Чи кличе Росія території назад

В українському політичному співтоваристві прийнято вважати, що Росія має одну думку, і це думка Президента РФ Володимира Путіна. Насправді російське суспільство одним Путіним ніколи не обмежувалося. Є ліберальна думка, згідно з якою Росія в російсько-українських відносинах у всьому не має рації і, взагалі, краще би Росії в сучасному вигляді не було би. Стаття Путіна розглядається ними як ще одне підтвердження російського імперіалізму. Там є і свої ура-патріоти, які, обговорюючи статтю Путіна, кажуть: «Дивіться, Медведчук не погодився з формулюванням Путіна, про один народ, він ворог». Такі «патріоти» не бачать перспектив української державності та вважають, що Україна має увійти до складу РФ, як мінімум її більшість. Тобто, якщо хтось вважає, що не повинно бути Росії, то інші, що не повинно бути України.

Позиція Путіна набагато об'ємніше такого примітивного розуміння відносин між країнами. Загалом стаття і наступні висловлювання Путіна про те, що повинні бути і Росія, і Україна, але є дуже важливі нюанси, які необхідно аналізувати українським політикам. Путін сьогодні не тільки не заперечує українську державність, а й право України ставати «анти-Росією». Але тоді він ставить питання про статус територій, які, зважаючи на своє історичне формування, бути «анти-Росією» ніяк не бажають. Адже Україна активно виштовхує мільйони російськомовного населення з правового поля, а до Донбасу формується ставлення як до бунтівної колонії. І судження Путіна абсолютно зрозуміле: якщо для керівництва України російськомовні громадяни є чимось неповноцінним, то для Росії вони один народ з росіянами. А далі він розповідає історію регіонів, які були приєднані до України не як до держави, а як до адміністративної одиниці іншої держави. І в цьому є логіка ‒ Україна, як самостійна держава, не приєднувала до себе ні Крим, ні Донбас, ні багато інших регіонів. А, втративши контроль над Кримом і частиною Донбасу, поки демонструє безсилля їх повернути. Слабких, як відомо, історія не любить.

Потім Путін говорить про те, що російськомовне населення, позбавлене громадянських прав і культурно-історичного минулого, поставили перед неможливістю мати своє політичне представництво у Верховній Раді, мати свої ЗМІ та партійні проекти. І далі це питання ставиться перед Європою. А для Європи це дуже незручне питання. Тут треба або відмовитися від принципів демократії та вчинити, як вигідно тут і зараз, або зупинити Україну і змусити її припинити репресії проти опозиції.

У цій ситуації Путін виграє в будь-якому разі. Якщо Європа не реагує на утиски опозиції та російськомовного населення, то Путін впіймає їх на лукавстві та подвійних стандартах. Якщо Європа починає реагувати на українське свавілля, то Путін стає гарантом демократії в Східній Європі.

Складається враження, що Росія готує інформаційну та ідеологічну основу щодо України. При цьому враховується саме політична ситуація всередині нашої країни, глухий кут, в який її завела попередня та нинішня влада. Можливо, Європа, а тим паче США, не хочуть визнавати цю безвихідь, у яку завели Україну під «їхнім чуйним керівництвом», але в певних умовах, їм доведеться це визнати, і тоді проект Україна або «оптимізують» у менших межах, або взагалі спишуть через непотрібність.

 

Українська відповідь. Влада

Українська відповідь на позицію Путіна теж не однозначна. Здавалося би, найправильніша відповідь влади ‒ запевнити українських громадян, що їхня країна з ними, що на них чекають, що їхні права будуть захищені, про них дбатимуть. Але влада, насамперед в особі Президента Зеленського, робить щось протилежне, що величезна кількість українських громадян оцінили як безумство. Судіть самі: «Я просто хочу, щоб мене зрозуміли. Ще раз: Батьківщина або ти ‒ гість? Я вважаю, що, якщо ти живеш на території Донбасу сьогодні, тимчасово окупованій, і ти вважаєш, що це діло праве і нам до Росії, що ми росіяни, це велика помилка ‒ залишатися жити на Донбасі. Це ніколи не буде російською територією. Просто ніколи... Для майбутнього своїх дітей і онуків, якщо ти любиш Росію і вважаєш, що все життя, перебуваючи на території України, відчував, що це Росія, якщо ти так відчуваєш, то я вважаю, що ця людина повинна зрозуміти: в ім'я своїх дітей та онуків уже потрібно їхати і шукати собі місце в Росії. Це правильно. Тому що без України на цій території цивілізації не буде... Україна буде рости вгору, буде все будуватися, це однозначно, а Донбас ‒ в окупованому і відрізаному вигляді ‒ нікуди рости не буде».

Давайте спокійно розберемо відповідь Зеленського на ті судження, які він кидає українським громадянам, особливо тим, хто знаходиться на неконтрольованій території. Головне судження нинішнього Президента щодо російськомовного населення ‒ ти тут гість чи ні? Якщо гість, то ти вже засидівся, і з речами на вихід. Тобто Зеленський говорить не про народ, а про території, які необхідно очистити від неправильних громадян. Багато людей угледіли в цьому ту риторику, коли в Німеччині в 30-х роках минулого століття називали німецьких євреїв гостями.

Але все ж таки давайте розглянемо процес об'ємно ‒ Путін каже про один народ, об'єднуючи російський і український народ, а Зеленський пропонує російським і російськомовним або асимілюватися, або емігрувати до Росії. При тому, що Путін і Зеленський говорять зовсім про різне, вони запускають єдиний процес ‒ Зеленський виганяє, а Путін запрошує українських громадян. Виходить, що Зеленський працює в зв'язці з Путіним: один віддає громадян України, інший приймає. І при зовнішній незгоді Зеленський говорить Путіну тверде «так» у питанні розвалу країни.

Адже якщо мільйонам громадянам треба їхати до Росії, то стає закономірним запитання: а якщо «неправильні» громадяни, не дай боже, надумають це зробити з територіями? На це Зеленський говорить словами чеховського героя: «Цього не може бути, тому що не може бути ніколи!» Так чому не може, якщо політичний процес запущений, а Зеленський сам є сьогодні головним каталізатором? Зеленський активно рубає сук української державності, на якому сам сидить.

Ось Зеленський говорить, що люди рано чи пізно зламають стіну. Але от запитання: а хто цю стіну побудував? Хто обмежував зв'язки, контакти, обмін думками та інформацією, свободу пересування і економічне співробітництво? Так, ці будівельники стін непогано заробили, але нічого до пуття, крім особистого збагачення, не добилися. А якщо цю стіну зламають не з того боку, з якою думає Зеленський? Що тоді? Я недарма на початку статті приділив увагу суспільству Росії, там цей процес уже запущений. Якщо в Росії російськомовне населення сприймають як співвітчизників, то стіну можуть і зруйнувати. Питання тільки, як це зроблять. Одна справа ‒ відновлення поважних і взаємовигідних відносин між Україною і Росією, а інша ‒ ризик відторгнення від України територій.

Зеленський зарозуміло заявляє, що Донбас без України не розвиватиметься. Але чи буде він розвиватися з Україною? Україна є єдиною країною пострадянського простору, яка за 30 років незалежності так і не вийшла на економічний рівень кінця 1980-х і початку 1990-х років. Сьогодні це найбідніша країна в Європі, але Зеленського це анітрохи не бентежить. Сьогодні Україна програє Росії передусім економічно. І програш цей ‒ пряма відповідальність Зеленського як Президента України. Тому розмови Зеленського про розвиток країни не варті нічого. Злиденну країну просто розвалити і продати за борги кредиторам. І жодна патріотична риторика не допоможе.

 

Відповідь лжепатріотів

Я недарма згадав російських «патріотів», які вважають, що ніякої України бути не повинно. В Україні подібних «патріотів», тільки з протилежним знаком, цілком достатньо. Вони вважають Росію недокраїною, якої скоро не буде, а Україну ‒ зразком демократії та процвітання. Лідером подібних думок, без сумніву, є екс-президент України Порошенко.

«Ми, українці, не маємо проблем із власною ідентичністю. І нам по цимбалах, що саме про це думає Путін. Ми ‒ українська політична нація, рівноправними членами якої є громадяни різного етнічного походження, різних конфесій і мовних спільнот. І від росіян нас відрізняють не лише власний історичний досвід, мова (виділено автором), пісні і танці або кухня, а й політична культура, ставлення до прав і свобод людини (виділено автором), геополітичні орієнтації, усвідомлене і глибоко вкорінене почуття причетності до європейської цивілізації (виділено автором). Ці відмінності протягом останніх семи років лише посилилися, і, до речі, не останню роль у прискоренні цього процесу зіграв настільки відразливий для України Путін... Україна обрала свій шлях розвитку ‒ членство в ЄС і НАТО. Соціологічні опитування показують, що на референдумі за вступ до ЄС готові проголосувати три чверті тих, хто планує взяти в ньому участь. За НАТО ‒ відповідно дві третини українців, які готові брати участь у референдумі. Російська агресія, до речі, суттєво посилила підтримку євроатлантичного курсу серед українців».

Тут теж необхідно розібрати всі пасажі, які відкривають всі таємниці подібної ідеології. В Україні, виявляється, немає проблем із власною ідентичністю: українці розмовляють однією мовою, мають одну кухню і навіть танці танцюють одні й ті самі. Але читаймо далі ‒ за словами того ж Порошенка, цифри якого (за результатами численних соціологічних досліджень останнього часу) явно завищені, бо, згідно з соцопитуваннями, за ЄС голосують 53‒65%, а за НАТО ‒ 42‒53%. Отже, є мільйони громадян, які цей курс не підтримують і яких пан Порошенко не хоче брати до уваги.

Але якщо пану Порошенку «по цимбалах» думка мільйонів громадян, то про яку політичну культуру і ставлення до прав людини може йтися? Та й сам Порошенко раніше офіційно зізнався, що він російськомовна людина, а це ставить під сумнів, що у нього особисто немає проблем з ідентичністю. За Порошенком, Україна має причетність до європейської цивілізації, а Росія ‒ ні. Але тут і криється каверза. Адже за цією логікою російськомовні регіони потрібно віддати назад до Азії. Виходить, і Порошенко згоден з Путіним.

У такій ідеологічній парадигмі взагалі немає майбутнього. Навіщо Україні якийсь Донбас і Крим, якщо на іншій частині вже побудовано потужну європейську державу? За Порошенка розвиток України закінчився ‒ вона обрала свій шлях (армію, мову і віру), альтернативи цьому немає, основи держави, суспільства, щасливої ​​країни вже побудовані. Залишається дотримуватися заповітів Порошенка, зокрема, поставити його статую на постамент пам'ятника Леніну, що звільнився.

Але така досконала, демократична, вільна і щаслива Україна існує тільки в головах окремих громадян. На ділі все не так. Українська державність у небезпеці, і головною небезпекою є обмеженість, непрофесіоналізм і жадібність тих, хто керує країною. Порошенко транслює солодку казку, яка не відповідає дійсності, паралізує волю для вирішення нагальних проблем і будівництва країни. Наша країна перебуває у важкій кризі, і потрібно її рятувати.

 

Протистояти деградації

Ось і виходить, що Зеленський і Порошенко загалом із Путіним згодні і благословляють втрату громадян, а як наслідок цього, можливість втрати територіальної цілісності України. А Путіну заперечує один лише Медведчук, який наполегливо хоче повернути Донбас в Україну, а Україну на Донбас.

Чому ж російськомовні Зеленський і Порошенко раптом стали затятими націоналістами і наввипередки вправляються в тому, щоб відібрати права і свободи у російськомовного населення і посваритися з усіма сусідами (члени обожнюваного ЄС не є винятком)? Річ зовсім не в російській мові (утискають і угорців, і румунів, і поляків), а в системі управління.

В Україні відбувається примітивізація системи державного управління. Ідеологія «анти-Росії» руйнує українську державу, опускає нас навіть не до рівня Середньовіччя, а до рівня племені, у якого одна мова, одна кухня, одні танці й одні ідоли. Плем'ям управляти легше: тих, хто не відповідає його традиціям і законам вождя, виганяють, як це сьогодні показує Президент Зеленський. При цьому плем'я легко загнати в резервацію і відібрати у нього землі та взагалі майбутнє. Завжди менш цивілізований народ програє більш цивілізованому. Саме тому прокляття і руйнування залишків досить розвиненої радянської цивілізації ‒ обов'язковий пункт наших горе-реформаторів.

Українцям навіююють, що вони були цивілізованими європейцями, просто забули це, росіяни змусили їх це забути. Насправді ж здебільшого в союзі з Росією Україна входила в європейську і світову культуру. Українців змушують згадати те, чого не було, а забути реальне славне минуле, знецінити його. З погляду менеджменту ‒ забути історію колишнього успіху.

Треба розуміти, що на примітивному рівні управління ми втрачаємо країну. Ми вже втратили величезний промисловий і науковий потенціал, втрачаємо населення і території. І процес цей триває. Населення позбавляють прав і свободи, а влада несе все менше відповідальності за скоєне.

Тому в України єдиний шлях до відродження, і полягає він у зворотному завоюванні прав і свобод громадян. Здавалося би, ці функції виконував Майдан, але це теж солодка, але брехлива казка. Постмайданна влада тільки те й робила, що забирала свободу і права громадян, залазила до них у кишеню, виштовхувала землю з-під ніг.

Майдан ‒ це активно створене невдоволення, яке узаконило беззаконня, підмінивши справедливість революційною доцільністю. І коли беззаконня стало законом, український громадянин був видавлений із правового поля. І неважливо ‒ російськомовний це громадянин чи українськомовний, багатий він чи бідний ‒ репресій йому все одно не уникнути, неважливо ‒ хоче він в НАТО чи не хоче ‒ його обдиратимуть несправедливими тарифами і поборами. Ця примітивна влада може тільки брати, дати вона не в змозі нічого.

 

Врятувати країну

Зрозуміло, що ідеологія і методи управління Порошенка/ Зеленського ведуть Україну до втрати суверенітету, виштовхування в політичну резервацію. І цьому треба негайно протистояти. За славослів'ям і солодкими казками цих політиків стоїть катастрофа нашої країни, смерть економічна, політична, культурна.

Перше, що потрібно зробити в перетворенні країни, це зрозуміти, що за країна нам дісталася, які люди тут живуть і як влада, держава може зробити їхнє життя кращим. Україна історично склалася з безлічі частин, які раніше входили до складу інших держав, а тому стиснення від багатонаціональної держави до одного етносу або племені ‒ це деградація. Тим паче для країни, яка знаходиться в центрі Європи, де говорять на різних мовах, ходять до різних церков, шанують різних героїв, вибудовувати ідентичність, яка близька лише частині населення, є стратегічною помилкою, яка веде до руйнування країни. Зліпити країну за чужими лекалами ‒ ще більша дурість, адже тоді ми робимо країну не своїм громадянам, а зовнішнім силам. Як говорив М. Грушевський: «...Не треба підганяти нашого життя до котрогонебудь західно-європейського взірця, хоча б і німецького. Визволення від примусової залежності від московського життя не повинно бути заміною одної залежності другою, хоч би й добровільною»1.

Подивімося, про що говорив В'ячеслав Чорновіл: «Я уявляю майбутню Україну федеративною державою ‒ союзом земель, які склалися історично й несуть на собі природно-кліматичні, культурно-етнографічні, мовно-діалектні, побутово-господарчі та інші відмінності, що творять неповторне різнолике обличчя єдиного народу. Бачу в складі Української Народної Республіки такі землі, як Київщина, Поділля, Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, Гетьманщина, Слобожанщина, Запоріжжя, Донеччина, Таврія (Чорноморія), а Крим ‒ як незалежного сусіду, або автономну республіку в союзі з Україною»2. Знову федерація?

Мені можуть заперечити, що федерація зробить можливим відділення українських земель, необов'язково до Росії, а також до Угорщини, Румунії та Польщі. Тобто федеративний устрій підштовхне країну до розвалу. Але той самий Грушевський стверджував: «Так що можна сказати: до федерації часті-держави виявляють охоту до руху від центру, а після федерації ‒ ідуть до центру. Се треба мати на увазі супроти ріжних балачок противників федеративного ладу, нібито федеративний лад веде до розвалу і розділу держави. Німеччина тридцять з лишком років тому стала федеративною державою, і за сей час її державна одностайність не ослабла, а скріпилася і виявила в останніх літах таку силу організації, внутрішньої зв’язлості і одності, як ні одна держава»3.

А ось якщо при владі залишиться ця ж політична команда, то вона доб'є Україну і без всякого федералізму. Мій аргумент такий ‒ федеральною державою складніше управляти, а тому федеральна держава не потерпить на чолі жадібних і непрофесійних правителів. Ми повинні закликати до влади не популістів, а серйозних фахівців із державного будівництва і справжніх патріотів своєї країни.

І треба відповісти на головне запитання: що об'єднає Україну, що не дасть розвалити країну? Якою бути Україні? У мене є відповідь: по-перше, право, законність, захист громадян, захист їхніх прав і свобод. По-друге, нас врятує економічний прагматизм, вміння отримувати вигоду на світових ринках, і російський ринок ми втрачати не повинні. По-третє, соціальна справедливість. Без роботи соціальних програм нам країну зі злиднів ні витягнути, ні врятувати від епідемій, ні відновити після бойових дій.

Отже, потрібна правова соціальна держава, яка будує прагматичні економічні відносини як усередині себе, так і зовні. А тепер запитайте: чи може за такими принципами працювати сучасна українська влада? Для них це нерозв'язне завдання. Ось вони у примітивне плем'я і грають, оскільки нічого іншого не вміють. А зовнішні куратори цим користуються і викачують з країни останні соки.

Тому нам потрібно будувати країну, незважаючи ні на що. Ніхто за нас її не збудує, новітня історія України це показала. А як будувати? Домовлятися між собою, шукати взаємні вигоди, а не продавлювати свої інтереси, незважаючи ні на що, як це робить нинішня влада. Нам потрібні не харизматичні вожді, а здатні домовлятися менеджери. Нам потрібні не ті, хто зображує владу, а ті, хто буде відстоювати інтереси української держави. І не ті, хто кричать на мітингах «Слава Україні!», а ті, хто самовіддано працює на благо своєї країни і створює її справжню Славу!

Змініть принципи, відійдіть від примітивного судження про свою країну, приберіть політичних нарцисів з трибун, дайте можливість працювати порядним і талановитим людям, і ви побачите результат. У нас знецінили слово «патріот». Як на мене, це не той, хто змушує інших любити свою країну або виганяє тих, хто, на його думку, країну не любить. Патріот ‒ це той, хто зараз рятуватиме свою країну від розвалу, «зшиватиме» її, будуватиме і робитиме її сильніше у всіх сенсах, тобто створюватиме успішну країну для себе і для своїх громадян.

 

  1. [1] Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. − К., 1991. − с. 149 http://vlp.com.ua/files/06_73.pdf).

 

  1. [1] Вячеслав Чорновіл («Твори у десяти томах», том 6, с. 579–587). (Володимир Семків. Чорновіл. Ідея федералізму та її трансформації // Збруч. 24 грудня 2012. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/30884).

 

  1. [1]Якої ми хочемо автономії і федерації/ М. С. Грушевський / (стр 146.) / Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.. – Львів: Видавництво "Світ". – 2007. Т. 4. Кн. 1. – C. 137 – 150. http://hrushevsky.nbuv.gov.ua/cgi-bin/Hrushevsky/person.exe?C21COM=2&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&Z21ID=&Image_file_name=DOC%2Fpdf&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1

 

 

Віктор Медведчук,

голова Політради партії

«Опозиційна платформа ‒ За життя»

Опубліковано: 23 серпня 2021
×
Приєднатися