Рус Укр Eng
— Розгорнути навігацію —

Віктор Медведчук: Замість істерики навколо «Північного потоку ‒ 2» Києву варто реалізувати ідею створення газотранспортного консорціуму

Голова Політради партії «Опозиційна платформа ‒ За життя» Віктор Медведчук давно і послідовно відстоює ідею створення тристороннього газотранспортного консорціуму Україна ‒ ЄС ‒ Росія. Зараз, коли Україна, як країна-транзитер, опинилася в дуже непростій ситуації через те, що завершується будівництво «Північного потоку ‒ 2», ідея консорціуму, схоже, актуальна як ніколи. Які перспективи України як транзитера і які кроки може зробити наша країна, щоб захистити свої інтереси? Чи вигідний Україні тристоронній газотранспортний консорціум і що перешкоджає його створенню? На ці та інші запитання журналісти «Стіни» попросили відповісти Віктора Медведчука.

‒ Як ви оцінюєте спільну заяву США та Німеччини щодо «Північного потоку ‒ 2»? І що це означає для України?

‒ Спільна заява США та Німеччини щодо «Північного потоку ‒ 2» стала холодним душем для української влади і вироком її недалекоглядній і русофобській політиці. Цей абсолютний стратегічний програш України ‒ наслідок непродуманого і навіть дилетантського підходу офіційного Києва до побудови міжнародних економічних відносин.

Замість того щоб поставити на перше місце економічні інтереси своєї країни і враховувати потреби економік інших країн, залучених до кооперації, взяти на озброєння тактику співпраці з основним партнером у газовій сфері ‒ Російською Федерацією, українська влада не полишала спроб підмінити раціональні рішення безглуздо агресивними заявами про «Північний потік ‒ 2» і сумнівними домовленостями із західними партнерами. При розв'язанні найважливішого питання збереження транзиту газу вище керівництво нашої країни керувалося не фактами і розрахунками, а власними фантазіями, продемонструвавши повний інфантилізм і відірваність від реальності.

Що варто робити Україні в ситуації, яка склалася, щоб захистити свої інтереси?

‒ Завжди було очевидно, що завдання номер один для України в умовах побудови «Північного потоку ‒ 2» ‒ збереження транзиту російського газу українською ГТС. Це запорука і виживання української економіки, і безперебійного газопостачання самої країни. Однак ні в уряді, ні на Банковій так і не змогли тверезо, а головне, вчасно розглянути всі ризики для України від реалізації цього масштабного проекту і об'єктивно, адекватно оцінити позицію Європи і світу щодо цього.

Особливо варто відзначити той факт, що переговори про транзит газу Україна вела не з Росією, яка добуває цей газ, або Європою, яка його споживає, а з головним конкурентом на цьому ринку ‒ Сполученими Штатами Америки. Пояснити таке рішення з погляду економіки неможливо ‒ тільки з погляду зовнішнього управління нашою країною.

І як, по-вашому, треба діяти?

‒ Я пропоную для початку зробити кілька найважливіших висновків із ситуації, що склалася.

По-перше, тільки самостійне відстоювання своїх зовнішньополітичних інтересів, суверенітет держави здатні служити захисту його національних інтересів. Замість того щоб входити в сумнівні союзи і намагатися заручитися заступництвом Заходу, Києву варто було реалізувати давно розроблений проект тристороннього газотранспортного консорціуму за участю ЄС, як споживача російського газу, і РФ, як його постачальника і гаранта заповнювання української ГТС блакитним паливом.

По-друге, на чільне місце повинні ставитися локальні, галузеві цілі та завдання, а критерієм їх оцінки має бути вигода для країни. Україна, на жаль, перетворилася з суб'єкта на об'єкт світової політики. А залежність від волі західних кредиторів лише підсилює це.

Тому країні варто: вибудовувати взаємовигідні відносини передусім з найближчими сусідами і давніми стратегічними партнерами; зберігати позиції на традиційних для себе ринках збуту з поступовим їх розширенням; розвивати взаємовигідну спільну кооперацію, стимулюючи у такий спосіб високотехнологічну промисловість тощо.

По-третє, треба усвідомити, що реалізовувати стратегічні проекти для захисту власних національних інтересів в умовах заохочувальною владою русофобії неможливо.

Розгул радикального націоналізму та неофашизму, переслідування російськомовних громадян (а на цьому тлі ‒ злочини проти свободи слова і свободи особистості) давно перестали бути внутрішньою проблемою України. Це підриває авторитет України як цивілізованої держави на світовій арені, зводиться до рангу держполітики і гальмує реалізацію цілої низки стратегічних проектів у інтересах нашої країни та її громадян.

По-вашому, вихід у тому, щоб створити тристоронній газотранспортний консорціум Україна ‒ ЄС ‒ Росія?

Так, такий консорціум необхідний. Для України вже кілька років гостро стоїть питання про необхідність укладення нового довгострокового контракту на транзит російського газу до Європи. А оскільки тільки Російська Федерація здатна виступити гарантом його поставок і забезпечити безперебійне прокачування блакитного палива територією України, необхідність невідкладного створення тристороннього газотранспортного консорціуму виходить на перший план.

Крім усього іншого, ГТС України, як загальновідомо, вимагає модернізації, а отже, і суттєвих капіталовкладень. Від підтримки газової труби в стабільному робочому стані залежить майбутнє економіки всієї України. А залучити такі кошти без іноземних партнерів, якими могли би стати учасники консорціуму, навряд чи можливо.

Навіть більше, створення тристороннього газотранспортного консорціуму ‒ питання, яке назріло і перезріло могло би стати драйвером «перезавантаження» відносин між Україною і Росією. І необхідність такого «перезавантаження» у мене особисто сумнівів не викликає.

Питання лише в тому, чи збігаються цілі української влади зі стратегічними інтересами самої України та її громадян. Чи готовий офіційний Київ не впадати в істерику, почувши реальну думку світових лідерів щодо «Північного потоку ‒ 2», а зробити висновки і почати врешті захищати економічні та політичні інтереси своєї країни? Чи готова українська влада до перегляду зовнішньополітичного вектора і до «перезавантаження» відносин з Росією? Чи нинішня влада не тільки не хоче такого «перезавантаження», а й не розуміє, як підійти до розв'язання цього завдання?

Після всіх подій і конфліктів, які відбулися між Україною і РФ, чи зможемо ми домовитися?

‒ Відповідь на це запитання дають самі росіяни. «Росія готова обговорювати продовження транзиту газу через Україну після 2024 року, це виключно питання економічної доцільності, але в тексті заяви ФРН і США з цього питання складається ефект "одружили мене не спитавши"», ‒ сказав прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков.

Висновок очевидний: якщо українська влада запропонує вигідні умови, то домовленість буде досягнута. А якщо офіційний Київ житиме колоніальними фантазіями, мріючи про те, як світові лідери використовують свої унікальні ресурси та вплив, щоб, конфліктуючи з Росією і створюючи труднощі для своїх виборців, забезпечувати комфорт київським чиновникам, то про це треба говорити не з економістами і дипломатами, а із психіатром.

Ви так упевнені, що Україна втрачає статус країни-транзитера і без тристороннього консорціуму нам не обійтися?

‒ Упевнений. Про це свідчать факти, а вони, як відомо, річ уперта.

По-перше, ми вже спостерігаємо істотне зниження обсягів транзиту природного газу. Так, транзит газу до Європи газотранспортною системою України протягом 2020 року скоротився проти попереднього року на 38% ‒ до 55,8 млрд кубометрів. І це при тому, що роком раніше обсяг транзиту становив 89,6 млрд кубометрів.

Зниження обсягів транзиту газу українською ГТС призвело відповідно до зниження доходів. Якщо попередніми роками дохід від транзиту блакитного палива становив до $2,8‒3,0 млрд на рік, залежно від обсягів транспортування, то 2020-го він знизився до $2,11 млрд (вартість бронювання 65 млрд кубометрів). З огляду на той факт, що згідно з новою газовою угодою обсяг транспортування газу в 2021‒2024 роках становитиме лише 40 млрд кубометрів на рік (заброньований обсяг), що в 2,2 раза менше показника 2019 року і в 3,7 раза менше потужності ГТС на виході (146 млрд кубометрів), дохід України від транзиту природного газу знизиться приблизно до $1,5 млрд.

По-друге, є диверсифікація поставок блакитного палива на європейський континент. У питанні поставок блакитного палива до Європи Україна давно втратила свою значимість через обхідні газопроводи «Північний потік» протяжністю 1224 км (55 млрд кубометрів) і «Північний потік ‒ 2» ‒ до 1200 км (55 млрд кубометрів), «Турецький потік» ‒ приблизно 1100 км (31,5 млрд кубометрів), «Ямал ‒ Європа» ‒ до 2000 км (32,9 млрд кубометрів), разом майже174,4 млрд кубометрів.

До того ж крім РФ, країни ЄС імпортують блакитне паливо з Норвегії та Алжиру. У 2025‒2026 роках Ізраїль, Кіпр і Греція планують запуск Східно-середземноморського газопроводу довжиною 1900 км з обсягом прокачування 10‒20 млрд кубометрів щорічно. Ось так наша країна останніми роками втратила статус країни-транзитера.

Ви не вірите в те, що США і Німеччина захищатимуть інтереси України і домагатимуться забезпечення завантаження її газотранспортної системи?

‒ Загалом, це прояв політичної корупції, коли ринкові механізми підміняються політичними домовленостями, коли влада України звертається до Німеччини і США, щоб вони захищали наші інтереси. Зауважте, це замість того, щоб самим захищати інтереси нашої країни. Україна могла би домовитися і з Росією, і з ЄС, і в такому тристоронньому газотранспортному консорціумі всі були би зацікавлені у збільшенні транзиту, тому що це економічно вигідно. Якщо ж звертатися до інших міжнародних гравців, щоб вони з політичних причин захищали наші інтереси і щось гарантували, то зрозуміло, що ніхто це безкоштовно не робитиме. І рахунок за це нам ще виставлять.

Опубліковано: 22 липня 2021
×
Приєднатися